Щось нахлинуло...

Хм...чому з часом  спогади зникають?
Вони неначе падають в якусь прірву, а можливо і ні, може вони просто складаються як невидимі книги в архів моєї пам*яті. Іноді хочеться щось почитати, віднайти, але як можна читати невидимі книги? А іноді і згадувати не хочеш, а вона сама летить до тебе з найвищої, запиленої та давно забутої полиці...
Природньо виникає питання:"А чи дійсно наше життя важливе  для цього світу?". Ага, важливе. Настільки важливе, що ми самі з плином ріки-часу забуваємо його...
Часто виникає бажання пригадати дитинство. Адже, кажуть, що тоді ми були найщасливіші....і так хочеться порівняти...не повірите...кожен раз неначе виклик кидаєш собі - сидиш і згадуєш...згадуєш...згадуєш...
О! Згадала! Згадала, як мене батьки везуть через міст на саночках, а навкруги зима-а-а... Куди вони мене везуть? Коли це було? І чи везли вони мене? Можливо, це всього лишень напівфабрикат моєї фантазії або ще гірше - не моєї...може це мама чи тато розповіли мені цю історію... Не пам*ятаю... Нічого не пам*ятаю...
В такі моменти відчуваю себе овочем, хоча ні, овочі на більш довгий час затримують інформацію в своїх клітинах.
Ось так, сидить на стільчику НІЩО і пише НІ ПРО ЩО...навіть не овоч.
А як би хотілося бути помідором....