 |
| Театр індійського класичного танцю "Накшатра" |
В наш час все більше і більше людей цікавиться Сходом. Хтось намагається знайти відповіді на запитання в східних філософських системах, хтось цікавиться релігіями Сходу, а хтось розвиває фізичні якості та підвищує рівень свідомості за допомогою йоги. Кожен може знайти щось для себе. Для мене таким відкриттям стали класичні індійські танці.
Адже індійське храмовий танець поєднує в собі музичне мистецтво, літературні сюжети, живопис та скульптуру. Індійський храмовий танець це завжди взаємодія різних мистецьких напрямків. Починаючи з раннього середньовіччя, в Індії існувала традиція зображення в скульптурі та живопису танцівниць, що застигли в граційних позах. В них старанно передана пластика згинів тіла, виразу обличчя та деталей костюмів. Твори класичної індійської літератури таких авторів як Калідаса, Бхас, Джаядева та багатьох інших містять опис укладу життя танцівниць, подробиць їх виступів та техніки танцю. Також танцівниці нерідко виступали головними героїнями цих творів. Завдяки популярним індійським кінофільмам багатьом людям добре знайомі елементи храмових танців, що включають, окрім власне техніки, ще й сюжетний танець, який передає художній текст за допомогою особливої пластичної мови тіла, що ґрунтується на певних символах. Елементами цієї мови є жестикуляція, експресія обличчя, що відображає різні почуття та емоції, специфіка макіяжу та костюму. Таким чином можна сказати, що не тільки танець є складовою частиною художнього тексту, але і весь художній текст є невід’ємною частиною танцю.
Історія розвитку індійського класичного танцю
Мистецтво індійського храмового танцю зародилось в давні часи в якості ритуалу і довгий час було досягненням храмів. В храмах і досі збереглись майданчики для ритуальних танців, а на стінах храмів зображені танцівниці в різноманітних позах танцю, який вони представляють. Творцем і покровителем мистецтва танцю в Індії вважається Шива – один із трьох головних богів індуїстського пантеону. Згідно з міфологічними уявленнями Шива створив Всесвіт, танцюючи під звуки дзвіночків Шива також і зруйнує світ, в вогні свого останнього танцю. Всесвіт в міфології – це всього лишень космічний танець, який танцює Шива.
Класичний танець в Індії культивували головним чином девадасі – храмові танцівниці, які, особливо на півдні країни, підтримували життя класичного стилю танцю Бхаратанатьям. Натья – по своєму походженню храмовий танець, частина релігіозного обряду, і вважається що системи хаста і мудра були створені для пісенного супроводу священних гімнів Рігведи.
Індійський хамовий танець це своєрідна духовна практика, така ж древня, як і йога. Це форма «динамічної медитації» з метою досягнення гармонії тіла та емоцій. При правильному та відданому виконанні танців – це спосіб звільнення з ланцюга перероджень.
Танець розглядається як божественне явище, дар богів людству. В індуїзмі танець – засіб духовного розвитку особистості.
Перші вказівки по виконанню храмових танців були описані Бхаратою в період між 100-300 роками н.е. в "Натья-Шастрі".
В санскриті «танець» і «драма» називаютья одним і тим же словом — «натья», що відображає нероздільність цих понять.
Існують спеціальні правила позицій ніг. Танцівниць також навчали спіралевидним рухам та стрибкам. Існують правила(мудра і хаста) які визначають мову рук, туловища, плечей, передпліччя та шиї. Існують 24 види рухів одною кистю руки, 13 типів рухів двух кистей рук, 10 рухів руки, 5 типів рухів для грудної клітини і по 5 типів для торса, живота і стегна. Також існують типи рухів для брів, а також 36 типів поглядів.
Мистецтво індійського храмового танцю зародилось в давні часи в якості ритуалу і довгий час було досягненням храмів. В храмах і досі збереглись майданчики для ритуальних танців, а на стінах храмів зображені танцівниці в різноманітних позах танцю, який вони представляють. Творцем і покровителем мистецтва танцю в Індії вважається Шива – один із трьох головних богів індуїстського пантеону. Згідно з міфологічними уявленнями Шива створив Всесвіт, танцюючи під звуки дзвіночків Шива також і зруйнує світ, в вогні свого останнього танцю. Всесвіт в міфології – це всього лишень космічний танець, який танцює Шива.
Класичний танець в Індії культивували головним чином девадасі – храмові танцівниці, які, особливо на півдні країни, підтримували життя класичного стилю танцю Бхаратанатьям. Натья – по своєму походженню храмовий танець, частина релігіозного обряду, і вважається що системи хаста і мудра були створені для пісенного супроводу священних гімнів Рігведи.
Індійський хамовий танець це своєрідна духовна практика, така ж древня, як і йога. Це форма «динамічної медитації» з метою досягнення гармонії тіла та емоцій. При правильному та відданому виконанні танців – це спосіб звільнення з ланцюга перероджень.
Танець розглядається як божественне явище, дар богів людству. В індуїзмі танець – засіб духовного розвитку особистості.
Перші вказівки по виконанню храмових танців були описані Бхаратою в період між 100-300 роками н.е. в "Натья-Шастрі".
В санскриті «танець» і «драма» називаютья одним і тим же словом — «натья», що відображає нероздільність цих понять.
Існують спеціальні правила позицій ніг. Танцівниць також навчали спіралевидним рухам та стрибкам. Існують правила(мудра і хаста) які визначають мову рук, туловища, плечей, передпліччя та шиї. Існують 24 види рухів одною кистю руки, 13 типів рухів двух кистей рук, 10 рухів руки, 5 типів рухів для грудної клітини і по 5 типів для торса, живота і стегна. Також існують типи рухів для брів, а також 36 типів поглядів.
Індуїстський танець
тісно пов'язаний з виявленням емоцій. Майже всі індуїстські танці виконуються
на босу ногу – це продиктовано традиціями, оскільки в храм можна було заходити лише босими ногами.
Індійський танець
завжди поділяли на народний та класичний. Рухи класичних танців були
канонізовані (Бхарата, «Натья-Шастра»). Рухи народних танців не мають зафіксованих письмових традицій. Аж до
початку 20 століття танець був частиною храмових обрядів. Танцівниці та
музиканти виконували важливу роль в виконанні ритуалу, а їхні дії в храмовому
танці несли в собі сакральний сенс.
На танцівниці
індійського храмового танцю завжди була велика кількість прикрас, які дзвеніли
при найменшому порухові. Бронзові дзвіночки на ногах, золоті браслети на руках, в носі кільце натх, поєднане з ланцюжком з мочки вуха, на
шиї намисто.
Індійський танець –
це і духовна практика, і система управління власним тілом. Індійський танець це
захопливе святкове дійство, якому присвячували роки тренувань і слідкували за
безприцендентним виконанням стародавніх канонів. На постановку танцювальних
рухів, не відпрацювавши які неможна приступати до самого танцю, йшли 5-9 років.
Індійські танці, які
базуються на вченні «Натья-шастри», є найстародавнішими в світі: Бхаратанатьям,
Одіссі, Мохініаттам, Кучіпуді, Маніпурі, Сатрія, Катхакалі, Катхак.
Основою основ
храмового танцю Індії є 108 поз Шиви.
Бхаратанатьям
Бхаратанатьям — найстародавніший
історично задокументований танець-театр. Його історія сягає близьки 5000 років.
«Бха» означає «бхава» — почуття, емоціі; «ра» — «рага» — мелодія, «та» —
«талам» — мистецтво ритму, «натьям» означає «танець».
Техніка виконання
сучасного бхаратанатьям включає в себе 9 позицій або настроїв: любов і відраза,
героїзм та страх, радість і сум, здивування, спокій і гнів, які передаються за
допомогою рухів, міміки та жестів. Відмінні ознаки сучасного бхаратанатьям:
підкреслена геометричність поз і симетрія малюнка танцю, трохи різкі та точні
рухи, умовність жестів і міміки.
Обовязковим є
музичний супровід, який здійснюється за допомогою традиційних інструментів:
ударні мриданг і тавіл, духові нагсварам і флейта, струнні скрипка і вина.
Серед іноземців найбільшою популярність користуються танці Аларіпу,
Джатісварам і Тілана, оскільки основа саме цих танців нріта (чистий танець), що
не потребує розуміння тексту пісні, під яку виконується танець.
Концертна програма в стилі Бхаратанатьям завжди
є усталеною.
Пушпанджалі — «привітання з квітами» — виконується на початку концерту. Відіграє роль
початку. Виконавиця звертається до богів, вчителя та аудиторії і здійснює
символічне жертвоприношення.
Програма вистави розпочинається з танцю Аларіпу.
1. Аларіпу(з мови канада –
«бутон, який тільки почав розпускатись»). Танцівниця починає танець, пропонуючи
богу квіти. Вона неначе квітка пропонує принести йому в жертву свій танок та
себе. Рухи її повторюють відкривання бутона квітки. Спочатку танцівниця
знаходиться в стані абсолютного спокою, але згодом вона починає оживати:
починають рухатись очі, брови, шия, починають рухатись всі частини тіла. Від
оковів звільняються почуття і душа. За допомогою танцю вона просить в бога щоб
її виступ був вдалим. Аларіпу – це чистий
танець, нріту, тобто в ньому відсутній будь-який сюжет. Аларіпу досить короткий
танець, особливо якщо порівнювати його з іншими.
2. Джатісварам – технічна композиція, під час якої танцівниця
показує різноманітні ритмічні схеми, демонструє пластичність та силу свого
тіла, поєднання акуратності рухів з великою швидкістю. Походження самого слова
«джатісварам» складається з «джаті» що означає «варіації» і «сварам» (сварі —
ноти, послідовність нот), тобто фактично джатісварам — це «варіації гамми нот».
В цьому танці демонструється віртуозність виконання рухів в наростаючому темпі.
Як і Аларіпу, Джатісварам - це «чистий танець».
3. Шабдам — в цьому танці танцівниця вводить в танець
літературу. Під вокальний супровід танцівниця виконує танець-молитву. Танець
складається з фрагментів: з одного боку сюжетний танець з піснею в якості
акомпанементу і з іншої сторони технічний танець під речитатив.
4. Варнам — важливий елемент в послідовності номерів. Варнам це центральний номер в
програмі Бхаратанатьям. В ньому танцівниця показує повний набір жестів з
Бхаратанатьям. В цьому танці в єдине зливаються танець під речитатив, танець
ліричний, танець – розповідь. В основі цієї композиції зазвичай лежить вірш,
який розповідає про закохану дівчину, що очікує свого коханого. Кожна строчка
повторюється декілька разів, кожен раз виконавиця варіює свій танець, демонструючи
володіння своїми почуттями (бхав). Лейтмотивом сюжетної лінії є почуття
відданості Богу, з’єднання з ним людської душі. Сюжет об’єднання героя і
героїні – це алегорія злиття душі з Божественним началом. Цей номер займає
близько 30-40 хвилин.
5. Падам
(санскр.-«слово», «фраза»)- в цій
композиції демонструється ще більш глибокі почуття, вона всеціло присвячена
емоційному аспекту танцю. В основі Падам також знаходиться вірш, взятий з якої-небудь
епічної або просто популярної книги. Більшість таких композицій розповідає про
життя бога Крішни. Перевага надається любовному почуттю. Танцівниця створює
образ, використовуючи знакову мову жестів. Один і той же жест по різному демонструється за допомогою
виразних можливостей пластики. Особливою популярністю користується Аштападі( об’ємна поема написана в XII столітті). В поемі описується любовні відносини
між Крішною та його найулюбленішою гопі(пастушкою) Радхі. Падам виконується в
повільному та помірному темпі. З точки зору музики Падам – найбільш ліричний та
мелодійний твір. З точки зору танцю падам – апогей почуттів, максимум театру,
пантоміми, сенсу, вираження ідей за допомогою рухів.
6. Тілана — це 6-й
елемент в послідовності танцювальних номерів Бхаратанатьям Для
цього танцю характерна швидкість, посилена робота ніг, енергійні рухи. Тілана
супроводжується піснею, яка складається зі слів, що не несуть смислового
значення: тана, дерена, тум, лум, ялалі, на, тадаре, дирдир, тани і т. п. В тілані
максимально проявляються фізичні можливості танцівниці і всі інші її якості
7.
Шлокам — останній елемент в Бхаратнатьям. Танцівниця молиться богу,
промовляє шлоку на санскриті і виконує намаскар( привітання і прощання) і
закінчує свій виступ. Іноді в кінці виступу може бути танець мангалам –
«побажання щастя». Цим неначе сповіщаючи богів, що вистава закінчена. Відомо,
що раніше мангалам зазвичай виконували на початку вистави.
